Жіночий одяг

СОРОЧКИ

Традиція жіночого вбрання сіл Вербовець, Старий Косів, Смодна та Черганівка від початку ХХ століття до 1960-х років зазнала значних трансформацій.

«...кожна діучина мала вишити собі сорочку і чоловікові, хлопцеви... Тому, шо йшла за него. Ми уміли вишивати, плести, худобу пасти і усьо уміли робити».(Записано від Марії Яремин. 1932 р.н., с.Черганівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл.)

Найдавніші сорочки сіл косівського передмістя мають типовий український архаїчний крій. Буденні сорочки часто робили з двох частин - верхню частину з полотна кращої якості, а нижню, що прикривалася поясним одягом - з грубшого. Весільні сорочки зазвичай шили з одного шматка найкращого полотна.

Полотнища переду та спинки сорочки призбирували коло шиї . Ця техніка називалась «морщенка». Широкий прямокутний рукав кріпився до у̀ставки - плічка, що з'єднувало передню і задню частини сорочки і призбирувався коло шиї разом із станком сорочки. Рукав - призбирувався у місці з'єднання з манжетом.

Вишивкою оздоблювали уставку, комір, пазуху та манжети. Орнаменти вишивок геометричні й виконувались технікою рахункової гладі. Сорочки початку ХХ ст. вишивали вовняними нитками, пізніше - нитками муліне. Використовували традиційні поєднання синього, вишневого, зеленого, жовтого і оранжевого кольорів. Серед уставок сорочок ХІХ ст. є монохромні - червоні або ж чорні.

Особливий тип сорочки з уставками, вишитими так званим «кучерявим швом», який утворює об'ємні квіточки характерного темно вишневого кольору з вкрапленнями жовтого і блакитного. Такі сорочки притаманні тільки цьому осередку.

Місцева назва такої техніки оздоблення уставок - «помальоване». У святкових й весільних сорочках рукави густо оздоблювали вишивкою по всій поверхні. 

З кінця 1930-х років у селах косівського передмістя з'являються сорочки буковинського типу, викроєні вперекидку, з прямими рукавами без манжетів.

Для них притаманний так званий виріз «на ква̀драт». «Квадрат був, ну сюда була прошиука, а ми уже вишивали з квадратом, я уже вишивала».(Записано від Марії Яремин. 1932 р.н., с.Черганівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл.)

Вишитим орнаментом оздоблювався виріз та краї рукавів. Іноді й місце з'єднання рукава зі станком, що відрізняло їх від сорочок с. Старі Кути. Часто - це шов «низинка», пізніше - «хрестик». Колористика та стиль орнаментів жіночих сорочок подібні до чоловічих. Темні синьо-зелені відтінки з жовтими, оранжевими та вишневими акцентами. Дуже часто серед інших барв домінує синій ультрамариновий колір.

У післявоєнний період сорочки передмістя Косова починають втрачати свою ідентичність. На це впливають об'єктивні чинники: тісніші взаємозв'язки між різними осередками сіл, міграції людей між селами, потяг молоді до міської культури.


ЖІНОЧЕ ПОЯСНЕ ВБРАННЯ

Для сіл передмістя Косова характерні два типи поясного жіночого одягу. Вербовецькі, старокосівські та смоднянські жінки до середини ХХ століття вдягали тільки традиційні гуцульські запаскѝ - два прямокутні полотнища з домотканої вовняної тканини. З-під за̀паски повинен був визирати нижній вишитий край сорочки - «поділ».

«...закочували, але щє коли я ходила у запасках , то не можна було закочувати. Але я хату мину, тий закочу. Тий там урву ґлиг*, тий там зашпилю тий собі пиду. А звідти прийду - розсилю тий усьо...» (Записано від Гафії Скавуляк, 1933 р.н. с.Смодна. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

До буденної сорочки вдягали задню запаску та фартух. Носили також тільки задню запаску поверх довгої сорочки.

Мешканки Черганівки надавали перевагу так званим «круглим запаскам», подібним до тих, які носили у сусідньому селі Старі Ку̀ти. Фактично це опинка - видовжений прямокутник з домотканої вовняної тканини, яким обгорталися навколо стану. Вертикальні краї полотнища укладалися спереду двома широкими складками.

Після Другої світової війни так звана «кутська мода» поширилась у молодіжне середовище сіл Вербовець, Старий Косів та Смодна. На світлинах цього періоду часто бачимо молодих дівчат у «круглих запасках». «То так казали «кругла запаска», то вже єк я си виддавала то усі лиш у круглих запасках видавалиси - йшли до слюбу».(Записано від Параски Павлюк, 1926 р.н. с.Вербовець. Косівський р-н. Івано-Франківська обл. )

Ці види поясного вбрання, були подібні за технікою ткання, колоритом та орнаментикою. Всю поверхню тканини перетикали вузенькими яскравими різнокольоровими смужками на темному тлі.

Опинки і запаски підперезували вужчим або ширшим домотканим поясом окрийкою - обов'язковою приналежністю як жіночого, так і чоловічого одягу.

«Потому мутузок або окрийка вузенька, а потому велику окрийку давалоси поверез усе».(Записано від Параски Павлюк, 1926 р.н. с.Вербовець. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

Запаски з сіл косівського передмістя (фрагменти). Перша половина ХХ ст. З приватної збірки Е.Радиша.

Починаючи з 1940-х років молоді дівчата замість запасок вдягали спідниці плісе. Складки такої спідниці називались «джоґи». Також замовляють у кравчинь «плюшеві» спідниці з оксамиту.

ЗАЧІСКИ ТА ГОЛОВНІ УБОРИ

Дівчатам до 11-12 років коротко підстригали волосся. Серед старших було прийнято заплітати волосся у одну або дві коси, які вільно лежали на плечах. «...і одна, і дві кісці, потому уже зауєзували. Але це не можна було волос, єк є уже діучина старшя. Єк ші маленька, то тако тут пидрубували і тут тако доу вуха» (Записано від Марії Яремин. 1932 р.н., с.Черганівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл.).

Вигляд святкової дівочої зачіски початку ХХ століття зафіксований на відомій картині художника Івана Труша «Гуцулки біля церкви», яку митець писав з натури біля церкви у с.Вербовець.

Дві коси обмотувалися вовняними нитками та укладалися на голові у вигляді вінка. За свідченням старожилів, коси укладалися поверх тонкого дерев'яного обруча, який мав назву «кєчка».

«Носили (кєчку), я уже не носила, у мене шє навіть дес лишиласи: такий обруч дериуєний, шо клали -обручик... а зверху (зачіски) ту кєчку клали - таку червону у волічці, воуноу обвита, але я уже то не носила» (Записано від Анни Пасічняк, 1938 р.н. с.Смодна. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

Обруч перемотувався червоною ниткою. На потилиці прикрашався пучком червоних ниток, від якого спадали на спину декілька стрічок - «бинд», довжина яких сягала нижче поясу.

Очевидно, такий же обруч - кєчка, був основою для весільного головного убору, зображеного на рисунку художниці Олени Кульчицької, який вона виконала під час своїх дослідницьких подорожей Західною Україною.

Такий архаїчний головний убір вже з 1940-х років відходить у минуле. Водночас, обруч-кєчку ще якийсь час носять під хусткою жінки старшого віку.

«...коси заплетені, уна кєчку клала, а верс* кєчки фустку»(Записано від Юрія Сусака, 1928 р.н. с.Вербовець. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

Статус заміжньої жінки зобов'язував її тримати волосся покритим.

«Я вид коли виддаласи, у фустці сп'ю навіть. Це був такий закон, шо єк виддаласи, єк покрила голову, значит уже ця жинка не має...» (Записано від Марії Яремин. 1932 р.н., с.Черганівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл.)

У середині ХХ століття популярним головним убором були фабричні хустки різних кольорів. На Гуцульщині казали «фустка». Молоді дівчата ходили з не покритою головою. Хустку вдягали до роботи або у прохолодну погоду. В селах передмістя Косова цей убір пов'язували двома способами, завжди попередньо згинаючи по діагоналі. В літню пору року кінці хустки зав'язували на потилиці, а взимку обвивали навколо шиї. Молодиці носили яскраві хустки, старші жінки - темні. Заможні, зазвичай, купували дорогі великі шовкові та вовняні хустки з китицями - «тороками». «...їка-небудь, таак, лиш з тороками, тий велика» (Записано від Параски Павлюк, 1926 р.н. с.Вербовець. Косівський р-н. Івано- Франківська обл. )

У 1940 х роках в селах поблизу Косова ще можна було побачити архаїчний головний убір заміжньої жінки як перемітка. У ті часи її вдягали тільки старші жінки, а молодь вважала перемітку старомодною.

Перемітка - один з найдавніших головних жіночих уборів , відомий не тільки українцям, а й іншим слов'янським етносам. На Гуцульщині перемітка мала вигляд довгого білого рушника з орнаментованими смугами «заборами» на кінцях.

В селах передмістя Косова перемітку пов'язували особливим способом. Всю поверхню полотна укладали рівними поперечними складками -«морщили». «... у складочках, її треба було попрати файненько і тогди накрохмалити і так скласти і уна так собі файненько стоїт» (Записано від Гафії Скавуляк, 1933 р.н. с.Смодна. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

 Потім частину полотнища щільно обвивали навколо голови через підборіддя, а іншою частиною покривали вище чола. Довгі кінці спадали на спину. Олена Кульчицька зазначала, що під перемітку вдягали полотняний чепець з вишивкою на чолі.

НАШИЙНІ ПРИКРАСИ

Як і всюди по Україні в минулі століття, на території Гуцульщини нашийні прикраси були маркером соціального статусу жінки. Зазвичай вони передавались у спадок, як сімейна реліквія. Інколи набір жіночих прикрас коштував більше ніж будинок чи пара волів. Купувалися ці коштовності на сільських ярмарках та торгових рядах великих міст. Найцінніші прикраси завозились туди з інших країн. Тож вдягали їх тільки для особливої святкової нагоди.

Загалом, у селах Вербовець, Старий Косів, Смодна і Черганівка були поширені такі ж нашийні прикраси, як і на іншій території Гуцульщини. Проте, були і деякі локальні відмінності.

Зокрема, силянки з бісеру мали свою впізнавану колористику, де часто домінував синій колір.

Мешканок згаданих сіл відрізняла також традиція носити «перли» - намиста з великої кількості низок дрібних перлин. Така прикраса, як і силянка, щільно облягала шию. Намиста з перлин були поширені і на Покутті.

Невід'ємним атрибутом святкового вбрання, були «сороківці» - прикраси з австрійських або польських срібних монет. «Ну там такі великі були і менші (монети), а там лиш робили вушка, а там то є, шо орли були, не знаю чиє це.» (Записано від Параски Павлюк, 1926 р.н. с.Вербовець. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

Також високо цінувалися коралові намиста. Більш доступною прикрасою були «лускавки» -намиста з фабричного дутого скла.

ВБРАННЯ НАРЕЧЕНОЇ

Кожна молода дівчина була зобов'язана виготовити для посагу на своє весілля не менше 12 сорочок. «А посаг - то мало бути, відий, дванацєть сорочок, і ці усі мала вишити ця діучина»(Записано від Марії Яремин. 1932 р.н., с.Черганівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл.)

Особливої майстерності вимагали так звані «рукави» («рукавівки») - святкові сорочки з унікальним вишиттям, властивим селам Вербовець, Старий Косів, Смодна і Черганівка. У сусідньому селі Старі Кути «рукавівки» теж були поширені.

У спільноті етнографів ці сорочки відомі під збірною назвою «вербовецькі рукавівки».

Вся поверхня рукавів такої сорочки була покрита вишивкою. Мотиви у вигляді розет або квадратиків розміщувалися дуже щільно, створюючи суцільну фактурну поверхню на полотні.

Найбільш відомий тип «рукавів»- сорочка з діагональними рядами спіралей вишневого та синього кольору. Використовували для цього «кручені» шви у поєднанні з «кучерявим» швом та оздоблювальними техніками.

На відстані рукави здаються фіолетовими. Отже, вишивальниці підсвідомо використовували відомий художній прийом оптичного змішування кольорів.

Процес виготовлення такої сорочки міг тривати понад рік. Кількість мотивів - спіралей на рукавах однієї з таких сорочок перевищує 18 тисяч (за підрахунками Українського інституту історії моди).

У такій же колористиці вишивали рукави технікою «помальоване». Були також «рукави» з червоно-зеленим поєднанням кольорів. У селі Старі Кути теж носили такі сорочки.

Найдавніші рукавівки вишиті вовною одного кольору - червоного або чорного. Вишивальниці використовували згадані нами шви, а також лічильну гладь, «лиштву», «навиване» у поєднанні з різними оздоблювальними техніками. Сорочки з чорними рукавами вдягали на свята жінки під час посту або жалоби. «Нам одна жіночка казала, що такі сорочки носили жінки, що мали тугу: якщо хтось умер, чи дитина чи брат...» (Записано від Гафії Скавуляк, 1933 р.н. с.Смодна. Косівський р-н. Івано-Франківська обл. )

Пізніше з'являються «рукави» з вишивкою хрестиком, що імітує «навиване» або «помальоване».

Був і зовсім інший тип святкової сорочки - так звані «українські рукави», вишиті хрестиком. Орнамент на всій поверхні рукава утворювався ритмічним повторенням одного різнобарвного рослинного мотиву. Домінантою часто виступав синій колір. Цей тип орнаменту подібний до візерунків «три ружі» у сорочках «на квадрат» сусіднього села Старі Кути. Вишивали хрестиком і «рукави» з геометричними багатоколірними орнаментами.

До сорочок - рукавівок ставилися з особливою пошаною. Їх вдягали тільки під час найбільших свят. Рукавівка була невід'ємним атрибутом вбрання нареченої.

Дівчина виходила заміж у двох сорочках. Першою вдягали простішу сорочку вишиту маминими руками - своєрідний оберіг, у якому дівчина мала спати у шлюбну ніч. Поверх неї - рукавівку. «...удіта у сорочці, зверху рукави.  Рукави покривалиси аустрійскими дауними фустками і переміткоу.» 

«...віддаваласи у лютому, був шитий кожушок дублений і під кожушком був кіптарь сивий .» (Записано від Анни Пасічняк, 1938 р.н. с.Смодна. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

На початку ХХ століття наречена та дружки замість передньої запаски підв'язували дорогу хустку з тороками. Так само любили доповнювати святковий костюм незаміжні дівчата. Пізніше ця традиція занепала. Якийсь час масово вдягали до шлюбу «круглі запаски» замість подвійних. Згодом цей вид вбрання поступився міським спідницям.

Обов'язковим атрибутом нареченої та дружок був вінок. Його виготовляли з дрібних саморобних квітів з воскованого паперу на дротяній основі. «Рубаєш багато тих колечок, тий на середині пупчик, тий це всьо натягаєш» (Записано від Гафії Скавуляк, 1933 р.н. с.Смодна. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

Доповнювали прикрасами з фольги та скляними намистинами. Ближче до середини ХХ століття розмір вінків стає меншим.

На світлинах 1940-х - 1950-х років вінок молодої доповнений шовковою стрічкою, призібраною на голові густими складками. Довгі кінці стрічки - «бинди» обшиті «міртою» та звисають спереду на плечі. «Мірта» - гілочки мирту, вічнозеленої дерев'янистої рослини, яку кожна дівчина вирощувала у вазоні на підвіконні до майбутнього заміжжя. «Єк була діучина, єка росла - кутали* мірту, тепер не знаю, ци уна є дес, а це - у кождий хаті ».(Записано від Гафії Скавуляк, 1933 р.н. с.Смодна. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.) 

 Цікаво, що за античних часів мирт був символом богині любові Афродіти.

«На голові віночок і білі дві лєнті, а на лєнті пошита ... барвінок або мірта, переважно, мірта» (Записано від Гафії Скавуляк, 1933 р.н. с.Смодна. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

«Там на голові так шоби зауєзати, а суда уже обшивали міртоу, мірточкоу.  Котрі файні гілячки - обрубували і шили на цу бинду і так аш до долини*»(Записано від Марії Яремин. 1932 р.н., с.Черганівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл.)

Крім вінка з квітів, виготовлявся і крихітний ритуальний шлюбний віночок - «пупчик» (або «чубчик»), символ дівочої цноти. Його робили з кори вишні і тонесенької «позлітки» (фольги) у вигляді кільця, обшитого червоною ниткою. Для обряду шиття вінка запрошували жінок - кумів обов'язково з бездоганною репутацією в селі. «Чубчик був такий... Той пупчик куми шили, то спеціально запрошували кумів і уни то шили шоуком і золотом». (Записано від Анни Пасічняк, 1938 р.н. с.Смодна. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

Пупчик міцно пришивали до «морщеної» стрічки по центру голови.

Процес виготовлення «пупчика» був дуже відповідальним, адже, якщо золота позлітка не приставала до кори, чи кора тріскала - це було прикметою того, що молода «не чесна». «...єкшо то золото не ловитци то уже устид на циле деревце* дівчєтам. «- О, ця діучина нечесна виддаєси!» Отака була ворожка» (Записано від Гафії Скавуляк, 1933 р.н. с.Смодна. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

Під впливом міської моди у 1950-х роках наречені та дружби з дружками стали доповнювати костюм своєрідними бутоньєрками - маленькими букетиками з паперових квітів та стрічок, які носили на грудях. Наречені - праворуч, дружби з дружками - ліворуч. «...сорочка вишита, кіптарь білий і на кіптари букет причеплений, файний такий букет.» (Записано від Юрія Сусака, 1928 р.н. с.Вербовець. Косівський р-н. Івано-Франківська обл.)

До середини ХХ століття на плечі нареченої клали перемітку - архаїчний головний убір заміжньої жінки. В селах передмістя Косова полотнище перемітки укладалось гофрованими складками. Пізніше ця традиція зникла, замість перемітки плечі молодої стали покривати великою хусткою. «...а єк повінчаєси - тоди уже мала мама, ци там матка, ци сестра мала хустку велику і цеу хусткоу покривают. Вінчиют, тоди отец покриу цеу фускоу і там матка, кума, дві сестрі поклали файно фустку і усьо» (Записано від Марії Яремин. 1932 р.н., с.Черганівка Косівського р-ну Івано-Франківської обл.)