Особливості традиційного строю на Вижниччині

Заглиблюючись в історію традиційного одягу на Вижниччині, ми проводили польове дослідження в населених пунктах району - селах Виженка, Чорногузи та Іспас, а також місті Вашківці, яке хоч і не є гуцульським, але має свої самобутні одягові традиції, які ми просто не могли лишити поза увагою. А також, вивчали наявну літературу, колекції одягу етнографічних та історико-краєзнавчих музеїв Вижницького району, робили описи зі старих фотографій та зі слів жителів і майстрів традиційного одягу.

Свою роботу ми розпочали з вивчення фондів Музею старожитностей та етнографії Буковинської Гуцульщини при Вижницькому коледжі прикладного мистецтва, який почав офіційно діяти в 2010 році з нагоди 105-ї річниці з дня заснування Крайової школи різьбярства та металевої орнаментики в місті Вижниця.

Марія Петрівна Козубовська, громадський директор музею старожитностей, розповідає: «Ідея створення музеюстарожитностей назрівала давно, адже подібна гуцульська кімната існувала з часів створення навчального закладу і налічувала десятки унікальних етнографічних предметів, зібраних свого часу в гуцульських селах Карпат, але, на превеликий жаль, унікальна колекція була вивезена румунськими окупаційними властями у 1944 році. А відновити у повному обсязі втрачені реліквії, звісно ж, неможливо. Та робота з пошуку та відтворення давніх речей не припиняється.»

Окрасою експозиції музею становлять комплекти чоловічого та жіночого одягу населених пунктів Вижницького району: вишиті сорочки, поясний та верхній одяг, головні убори, прикраси, взуття тощо. Марія Петрівна, проводячи екскурсію виставкою музею, каже, що «основною відмінністю строю в досліджуваних гуцульських селах є вишиті сорочки, решта ж «ноші» є доволі однакової комплектації, хоча різниться манера її одягання.»

Барвистий і дивовижний костюм буковинських горян. Відбиваючи вплив створеного в народі ідеалу краси, в поняття якого входила горда осанка, високий зріст, динамічна фігура при міцній будові тіла, він ніс у собі відтінок життєстверджуючого оптимізму. Цьому ідеалу підкорялась і уява про красу костюма, створеного за принципом зіставлення його частин. Наприклад, при відносно вузькій набедреній одежі є більш розстібна наплічна, якій властиве асиметричне розташування декору та різномасштабність орнаментики. Контрастність надавала костюмові динамічності, мажорності звучання, а фігурі - виразної граціозності.

Майже всі складові елементи одежі мали простий і зручний прямоспинний крій. Завдяки йому виграшно проглядалось декоративне оформлення, виявлялись природні властивості домотканих полотен.

За своїм призначенням і тісно пов'язаним з ним художнім оформле-нням, костюм розподілявся на буденний і святковий. Буденний костюм, продиктований трудовою діяльністю, простий і доцільний. Основу повсякденного жіночого ансамблю складала сорочка - хлоп'янка тунікоподібного крою з глибоким серединним розрізом горловини, ластовицями*, і зібраними у складки рукавами. Уздовж лінії бедер вона поділялась на дві частини: верх - «станок» із відбіленого лляного полотна і низ - «підтичка» з більш грубого, конопляного, оскільки нижня частина швидше зношувалась.

Найдавніші жіночі сорочки - «морщинки» зі зборками «зморшками» біля коміра та на низі рукава.

Особливої уваги заслуговує оформлення святкових сорочок. Воно являло собою різновидні вишивки вовною, заполоччю, сріблястими і золотистими нитками, бісером, який імпортували на Буковину з Чехії та Румунії.

Як відомо, традиційне вбрання горян завжди виготовлялося з натуральних складників, і основну їх частину складали вироби з овечої шерсті - вовни. Майже в кожному господарстві тримали отару овець: з молока робили бринзу, сир, гуслінку, вовну ж пускали на вироби домашнього вжитку. Миючи та висушуючи вовну, з неї робили нитки - тонші й біліші пускали на полотно, трохи гіршу вовну фарбували та ткали одяг, «верені», «джєрги» тощо. Зі шкіри робили кептарі та кожухи. Пізніше, з розвитком торгівлі у Вижниці, почали використовувати й фабричні матеріали. Тішить той факт, що на сільську автентичну моду це вплинуло позитивно, оскільки оздоблювання традиційних костюмів ставало все кращим та вишуканішим. Хоча у післявоєнні роки (середина ХХ ст.) змінило манеру вдягання чоловіків на свята: вони все частіше поєднували традиційний одяг з брюками та костюмами фабричного виробництва. Та й жінки в повсякденному житті рідше одягали горботки, але святковий стрій був традиційним. Тобто, якщо говорити іншими словами, традиційна «ноша» почала виходити з масового вжитку, та все ж побутувала в окремих осередках, але у трансформованому вигляді. Народне вбрання на Вижниччині гармонійно поєднувало в собі доморобні та фабричні матеріали.

У самій Вижниці на початку ХХ століття у традиційні гуцульські строї майже не вдягалися. Це пояснюється тим, що основну частину населення в місті складали євреї. А на її околицях жили прості селяни, які шанували традиції та дотримувалися характерного гірським жителям устрою.