Іспас

Якщо ж переходити до опису вишитих сорочок в Іспасі, то основною відмінністю святкових сорочок є заповненість вишивкою рукавів. Вони менш масивні та мають більш характерні узори буковинської культури. Узори на вишивках були більше подібні до румунських - різнобарвні геометризовані рослини.

Сорочка з рукавом на манжеті у вигляді рюш, які місцеві називали «парасольками» та діагональною вишивкою на рукавах називалася в місцевих жителів гуцульською та була дуже дорогою. В основному її одягали лиш на великі свята: весілля, хрестини та похід до церкви. Сорочки з подібними узорами вишивки, але на розпущеному рукаві, були більш буденними. Хоча для людей з бідніших прошарків вважалися святковими.

У післявоєнні роки важливим є той факт, що пошиття автентичного святкового одягу стає своєрідною валютою, тобто платою за якусь послугу, зроблену роботу, тощо.

Марія Петрівна Чепух каже: - «Файна вишита сорочка і горботка були на вагу золота. Так як ми жили бідно і грошей ледве ставало на найпотрібніше, нам треба було чимось платити людям. Після війни ми лишились самі. То шпаргат завалиться, то дах потік... Просили чоловіків абис зріхтували, а за це вишивали файну сорочку чи рушник або ткали, шо треба до хати. Кожна жінка чи дівчина в селі мала вміти шити і ткати. Було встидно, як не знала це робити».

Як і в інших населених пунктах, які ми досліджували, жінки носили сорочки, горботки вперезані окривкою та кептарі, голову постійно покривали фабричною хусткою, а про свято одягали більшу хустку з тороками, яку називають «павункою».

Якщо ж говорити про ансамбль костюму нареченої, то сорочка мала бути традиційна гуцульська, шкіряний кептар. Горботка теж була традиційно виткана в полоси та закочувалася нареченою на правий бік, а дружками на лівий. Це слугувало певним знаком щодо сімейного статусу дівчини. Якщо на правий бік - то заміжня, а як на лівий - ще вільна або лиш заручена. На голову наречена одягала вінок, який мав кілька ярусів. Спочатку йшов позолочений віночок з барвінку, який спеціально шили в переддень весілля, в основному це був четвер, для молодят вінчальна матка та ще одна жінка, яка обов'язково мала бути заміжньою та добре жити у подружньому житті. Відтак йшов ряд з червоних маленьких квіточок, які називали «гаки», а вже за ними різнобарвні квіти. Барвінковий віночок слугував оберегом сімейного життя, а червоні «гаки» - оберегом від вроків. До них чіпляли різнобарвні кольорові стрічки «політики», частину яких завертали під шиєю, як намисто. Така мода була популярною до 70-х років минулого століття.

Коли покривали молоду та знімали весільний вінок, на голову клали довгу «перемітку», подібну до білого тканого рушника, прикрашену бісером та вишивкою на кінцях. З цього моменту жінка ставала молодицею, ґаздинею. Взуття було таке як і у чоловіків - чоботи у заможних або постоли з простими панчохами без прикрас у більш бідних.

Що стосується сорочок, то чоловіки на Вижниччині носили коротшу сорочку з рукавами на манжеті ніж решта буковинців. Вишивали таку сорочку по обшивках - на грудях - краї пазухи та комір «прошивка», манжети рукавів «брацарі» та подолу.

До 40-х років сорочку носили поверх білих штанів - «поркіниць», з домотканого полотна, як і сорочка. А взимку одягали більш теплі шерстяні штани з овчини - «гачі» чорного кольору. А саму сорочку обперізували широким тканим поясом - «окривкою», а зверху могли класти тоненький шкіряний ремінець, або більш заможні чоловіки носили широкий шкіряний пояс - «черес». Через ліве плече на праву сторону клали тайстру. Окривка і тайстра були виткані ромбовидним узором грубими різнокольоровими нитками з овечої шерсті. А поверх сорочки носили також «кіптарь» з виправленої відбіленої овечої шкіри. Взимку - це були кожухи.

Найбільш поширені елементи декору верхнього одягу - «кучері» («качурі»), «плетінка», «зубці»; на передніх кутах пілочок - «хлопці» («рачки») та фігурні накладні кишені. Кептар обшивали чорним смушком (хутром молодого ягняти) або смугами з чорно-білих клаптиків хутра, з обох боків горловини пришивали «дармовиси»*, прикрашали вишивкою з тоненької овечої шкіри різного кольору і кольоровими ґудзиками з вовни. Прикметною рисою кептарів цього регіону є декоративний шов - від лінії плеча до пройми.

На голові - капелюх, прикрашений «косами» (пір'ям) півня. На ногах носять чоботи або постоли з притятими носами без прикрас.

У післявоєнні роки традиційний одяг все частіше поєднувався з атрибутами міського вбрання - брюками та костюмами класичного крою й черевиками. Цікавим є і процес зберігання та догляду за традиційним одягом. Горботки та запаски складали у квадрати, перекладаючи їх сухим листям горіха чи іншого дерева, що має різкий запах та зав'язували у біле полотно «платину». Кожухи та кептарі, аби розправити, клали в дощову погоду на вулиці, аби набрала шкіра вологи. Тоді вона натягувалася і виправлялася. А от щоб відбілити їх - використовували крейду. Нею натирали розправлені ще вологі частинки шкіри, що не була заповнена вишивкою. Потім вироби висушували та струшували крейду ганчіркою.

Про процес прання одягу гарно розповіла Марія Тодорівна Романюк з с.Чорногузи: - «Мама клали сорочку чи шо там ще мали прати у таку бочку - вона зілниця називаласи. І намочували туди, в ту бочку, сорочки. Зверху клали стару милничку, а вона була дирява, а в неї клала мішок з тонкого полотна, а в ньому попіл. Він був з бука гореного. І заливала гарячим окропом. І так то всьо прочурювало туда в ту бочку. То відстоювалоси до другої днини. І другої днини ту бочку брали на фіру і їхали до річки, і там мама полоскали. То і холодно було. Ми малі гралиси коло мами. Всяко було. Вони то на камені били і били таким пранником і полоскали. І то так прополіскували і відвозили додому.»

З плином часу таку технологію прання вже ніхто не використовує. А от в кого ще є традиційні кептарі, доглядають за ними і до нині за дідівським методом.

Всі святкові речі: одяг, тканини, прикраси та інші коштовності зберігали у скринях. Як стверджують старожили, скриня є символом благополуччя та оберегом родинного достатку. Вона займала особливе місце в інтер'єрі селянської хати не тільки тому, що в ній зберігали всі цінні речі, а ще й тому, що також призначалася для посагу нареченої. Тобто, була головним атрибутом весільного обряду, символом майбутньої сім'ї, оберегом духовних і моральних засад. В очікуванні заміжжя, молоді дівчата ще на початку свого дівування наповняли скриню різними речами власного виготовлення, які вважались цінними і необхідними для їхньої майбутньої сімʼї та господарства. Кількість та якість цих речей вказували не тільки на працьовитість, але й на здібність стати доброю господинею.

Повернутися назад?